Деякі російські ЗМІ пишуть правду

 

Коктейль від ДОФУ

Будь-яке місто можна порівняти з напоєм. У випадку з Миколаєвом зробити це складно – досить різні смаки. Для друзів той напій такий що, не забути - гарячий, і в той же час прохолодний. Для ворога – надмірно різкий, вибуховий.

Саме такий розливали у пляшки містяни, які прийшли 25 лютого на заклик голови обласної військової адміністрації.

«Київ. Усі ДРГ знищені. Десантників вигнали. Техніка просувається. Що я помітив: кілька моментів було, коли кияни коктейлем Молотова попалили техніку. Росіяни поїхали після цього. Мені здається, вони не хочуть картинки, що воюють із населенням. У ДОФ розгортаємо місце, підвозимо матеріали. Ті, хто не хоче жити НЕ В УКРАЇНІ, я прошу приєднуватись, бо це реальний шлях врятувати наше місто. Вони не заходять, якщо мирне населення їм не радіє. Це той момент, коли треба показати хто ми є», - написав Віталій Кім.

Це трапилось на другий день війни, коли російські війська впритул підійшли до Миколаєва. Вони, навіть, спробували маленькими силами дійти центру міста, однак, вдарила зброя ВСУ, і рашисти побігли.

За іронію долі, місцем, де готувались коктейлі Молотова проти російських загарбників, стала історична споруда, яка свого часу ледь не перетворилась у Російський дім.

Будинок офіцерів флоту, або ДОФ, було збудовано у 1824 році неподалік від нинішнього Музею суднобудування і флоту, в якому 59 років розміщувався штаб Чорноморського флоту.

Він відкриває Адміральську – найреспектабельнішу вулицю Миколаєва. Колись тут давали концерти Мусоргський і Римський-Корсаков. Тоді будівля мала назву Будинок флагманів і командирів, і в ньому, крім концертів, проводилися збори, бали, прийоми. Працювала бібліотека, юнкерські класи та музична школа.

В радянські часи ДОФ прийшов у занепад. Одного разу Володимир Чайка, який багато років керував містом, запропонував мерії Москви відреставрувати приміщення і збудувати поруч житло для офіцерів.

«Тоді Чайка намагався товаришувати з Москвою, - згадує Юрій Любаров, до недавно начальник міського управління культури. – Лужков приїзжав на крейсер «Москва», Кобзон давав концерт. Все йшло до того, аби створити у Миколаєві те, що зробили у Севастополі. З точки зору історії, ці міста були як брати – близнюки. Обома правив один губернатор. Півроку жив у Миколаєві, наступні півроку у Севастополі. Також з одного міста в інше переїжджала морська бібліотека. Проте, міністерство оборони України не віддало землю під ДОФом, і про цей задум забули».

А потім історія здійснила кульбіт – у 2022 році Будинок офіцерів флоту перетворився у центр антиросійського спротиву. Любарова це не дивує. Як миколаївець у третьому поколінні, он добре знає, з чого складається ДНК жителів міста.

На його переконання, одна з причин того, що вони не такі, як інші, полягає в тому, що Миколаїв - не місто, а поселення біля верфі.

«Те, що зараз склалося, було заселено наприкінці 19 століття, - продовжує він. - Привезли різних людей, солдатів, ув'язнених. Це такий собі різномастий казан, який розвивався не за законами урбаністики. В нас навіть року народження немає. Верф була абсолютно економічно невигідна. За ті гроші, які було виділено на будівництво корабля «Святий Миколай», можна було купити три кораблі в Голландії. Та сама історія була за радянської імперії. Ніхто не рахував, скільки коштів знадобиться на будівництво суден, бо кожне з них щось давало місту. Збудували авіаносець - створили дитяче містечко «Казка», зоопарк, спальний мікрорайон Намив».

Ще одна особливість Миколаєва у тому, що це, за думкою мого співрозмовника, найслабша ланка серед обласних міст України. Згадайте Врадіївку та історію з Оксаною Макар. У метафизичному плані полотно рветься саме тут.

Історія це доводить. Хронологія місцевих протестів бере початок у 1898 році, коли відбулося перше масове святкування робочих. Вже наступного року на Слобідці організували гурток робітничих суднобудівних заводів, який проіснував до 1902 року. Через кілька років після організації гуртка робітників на миколаївських заводах з'явилися революційні гуртки.

У січні 1916 року в Миколаєві розпочалася відомий  "Миколаївський страйк "- один з найбільших страйків у Росії в період Першої світової війни. Тоді робітники суднобудівного заводу "Наваль пред'явили адміністрації заводу вимогу про збільшення зарплатні. Керівництво її не задовільнило. В результаті усіх робітників заводу було звільнено, а завод за наказом морського міністра закрито.

Квітень 2014 року. Миколаївці виходять на головну площу міста. Ближче до опівночі "Правий сектор" та "Самооборона" повністю беруть під контроль меморіал героям-ольшанцям, і нищать наметове містечко прихильників «Руської весни». Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння, стали події біля Миколаївської облдержадміністрації - спроби штурму та встановлення російського прапору.

«Дуже прикро, коли в тебе щось забирають. Миколаївці не привчені хитрувати, лавірувати, шукати якісь варіанти. Їх відрізняє простота та прямолінійність: це моє, і будь ласка сюди не лізь. Тому коли постає питання захисту свого, відразу виникає: це моя земля, - пояснює Любаров. - Ми ні торгове місто, ні студентське, ні Баден-Баден. Тут люди завжди працювали. Вставали за гудком, їхали на роботу. Пройшовши прохідну Чорноморського суднобудівного заводу, людина не могла відрізнити його територію від міської. Такі самі прямі вулиці, сірі прямокутні будівлі. Ходиш заводом як містом, а містом, як заводом. Увечері прийшов, випив 50 грамів, а вранці знову на завод. І так увесь рік, а влітку на море у Коблево. Тільки блатні їхали у Саки чи Місхор. Отже, місто не може жити без роботи. А хто така робоча людина? Це та, яка знає своє місце. З цієї причини багато миколаївців не можуть виїхати звідси на завжди».

Сьогодні лінія фронту відійшла від міста. Змінюється і ДОФ. Коктейлі Молотова вже не розливають. Тепер тут працюють волонтери. Місцевий центр допомоги – новий бренд Миколаєва. Автівки з його емблемою часто курсують містом.

Музикант, керівник одного з найкращих джазових колективів країни Performance Big Band Володимир Алексєєв - один з тих, хто керує усім процесом з перших днів. Про нього Юрій Любаров каже: якщо сьогодні немає можливості керувати оркестром, він керуватиме фронтом – стільки в ньому енергії.

«Коли приїхав у ДОФ, був уражений, - згадує Юрій. -  Підвали, де є світло, бойлери, туалети, реєстрація, десять напрямків роботи. Йду і вітаюся з кожним, хто там є. Я же їх усіх знаю. Музиканти, підприємці, безробітні. Вони всі активні люди, які там з'явилися. Я не здивований, що цей тут. А той із сім'єю та дітьми. Справжня тусовка, яка знайшла вихід у цьому».

Про те, з чого все починалось, в одному з коментарів розказав Геннадій Леонтович, який також в волонтерському центрі зі старту: «Приміщення було вбито, багато сміття. Місцеві самоорганізувалися і прибрали. Потім вже почали формувати штаб. Люди принесли одяг, ліки. І ми почали потихеньку збирати все, а потім розвозити. У перші дні доводилося працювати за умов постійних вибухів. Втім, ті, хто залишився у місті, згуртувалися та підтримують один одного».

З ще одним учасником команди ДОФу нещодавно познайомили телевізійники. П'ятирічна Вероніка прийшла сюди разом із мамою Наталею, щоб допомагати. Виїжджати за кордон сім'я поки що не планує, а в Україні небезпечно всюди, каже мама Вероніки: «Дитина пережила страшний обстріл. Я навіть не думала, що вона настільки мужня дитина. Вона перша почала про блокпоста: "Мамо, давай мої цукерки роздамо. Мамо, давай ще що-небудь відвеземо".

Так й живе Миколаїв – місто, в якому майже не лишилось заводів, але дух робітничого класу нікуди не дівся. Хто не виїхав, допомагає чим може. Колишній чиновник Юрій Любаров – у штабі Червоного хреста, джазмен Володимир Алексєєв у волонтерському центрі ДОФу – вже колишньому центрі місцевого спротиву. На своїй сторінці у соціальній мережі він нещодавно зазначив: «Як важливо у війні не загубити себе. Багато працював… А сьогодні вперше за всю війну сів за рояль - і не джаз і не українські пісні - просто грав музику…Забуті відчуття клавіш і звуків…»

Ігор Данилов

Підготовлено у рамках спільного проекту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії.

Що читати, коли в очах запаморочення від телеграм-каналів?

Відповідь проста – повертайтесь на традиційні онлайн-медіа. Судячи із статистики, так робить переважна більшість українців. Нічим іншим не поясниш величезний стрибок відвідувань. Це дало можливість лідеру національного ринку нарешті здолати гегемонію новостійного агрегатора Укрнет. В цілому, картина виглядає наступним чином:

Українська правда                  140 млн. відвідувань

Цензор                                     117 млн.

ТСН                                            53 млн.

Обозреватель                             53 млн.

РБК-Україна                              46 млн.

УНІАН                                        44 млн.

24ТВ                                            42 млн.

НВ                                                37 млн.

Кореспондент                             33 млн.

ЛІГА                                            21 млн.

Це дані Similar web за березень. Укрнет, в якого 85 млн. до списку не потрапив, адже це не повноцінне медіа.

Цілком логічно, що підтягнулись і локальні онлайн-медіа. Як наслідок, Миколаїв має вже 6 мільйонників. Ось вони:

Преступности НЕТ                    5,79 млн. відвідувань

Новости N                                   5,41 млн.

Николаевские новости               1,69 млн.

Никвести                                     1,56 млн.

0512                                             1,42 млн.

Корабелов инфо                         1,38 млн.

На жаль, це не гроші, і якось монетизувати такі показники стало вкрай важко. Редакціям гостро бракує заробітків, а звідси й робочих рук.

Сподіваюсь, цей перелік допоможе вам зорієнтуватись в тому, що читають інші.

Ми ніколи не були кріпаками: історія оборони Баштанської громади з Миколаївщини

«Пофіг танки, ми – з Баштанки». Ці слова стали одним з гасел героїчної боротьби миколаївців проти російських загарбників. Знімки фермерів поруч з відвойованою багатомільйонною технікою облетіли соціальні мережі. Цей населений пункт – колишній районний центр – розташовано у годині їзди від Миколаєва. Саме через нього увечері 1 березня хотіли пройти окупанти, однак, їм цього зробити не вдалось. Місцеві зустріли російських солдатів так, що ті побігли полями.

«Велика частина техніки повернулася через Снігурівку, у мене відео, де над цим сміються звичайні люди, – сказав по слідах цього епізоду війни голова військової адміністрації Миколаївської області Віталій Кім. – Зараз ніч, коли люди збирають техніку, збирають усе, що вони покидали на полях і складають собі в ангари, чекають, коли ті підуть».

То звідки такий бойовий дух у баштанців? Це питання задаю Олегу Требуху. Він директор місцевого краєзнавчого музею. Хто як не він усе знає про корені. Виявляється, не все так просто. Ще на початку 19 століття до цих міст з Полтавщини переїхали нащадки козаків. Тому і село назвали Полтавкою. У сучасну Баштанку його перейменували лише у 1928 році.

«Люди, які тут заселилися, отримали статус державних селян. Вели себе мирно, але кожний навкруги знав, що чіпляти їх не можна – дадуть по зубах. Такий войовничий дух перейшов від батьків та дідів. У той час, як у сусідніх селах батрачили, тут казали: «Ми ніколи не були кріпаками», – зазначає Олег.

В історію України Баштанка ввійде пізніше – у 1919 році. Тоді цей край захоплять білогвардійці. Почнеться грабіж, терор, намагання повернути поміщицьке землеволодіння. І селяни збунтуються. Староста Полтавки-Баштанки Павло Тур та його брат Іван за підтримки місцевого населення спочатку організують перший загін з 50 чоловік. Потім повстанським комітетом буде оголошена мобілізація чоловіків віком від 18 до 35 років, і з’являться 5 загонів загальною кількістю 2000 чоловік. Це назвуть Баштанським повстанням, а сама Баштанська республіка проіснує 2 місяця. Хтозна, прочитай російські військові про це, можливо, і не ризикнули піти через пекло. Але ж вони малограмотні – три букви знають, і то пишуть їх не по-людськи.  

Поки Генеральний штаб Збройних сил України рахував дані, отримані з усіх напрямів, тут вели підрахунок власних досягнень. На 7 березня Баштанська територіальна оборона повідомила про рекорд – за 10 днів спротиву захоплено три «Панцири». Залізли і інтернет пошукати, скільки ця залізяка коштує. І були здивовані. Вартість зенітно-ракетного гарматного комплексу «Панцир-С1» склала від 13 до 15 мільйонів доларів. Помножили на курс гривні – вийшло понад мільярд. «Оце так заробили», – сміялись баштанці.

Звертаючись до громади, її голова Олександр Береговий слів не підбирав: «Не перестаю дивуватися сильному духові нашого народу та героїзму людей Баштанщини. Сьогодні селяни Плющівки та Піски під керівництвом старости Анатолія Баранникова самотужки схопили, нейтралізували та взяли в полон з десяток російських окупантів. “Недовизволителі” цілі та неушкодженим були вже передані в руки Нацполіції. Користуючись нагодою хочу висловити щиру подяку безстрашним мешканцям двох місцевих селищ! Своїм прикладом Ви надихаєте інших, як треба відчайдушно охороняти рідний дім та свою землю!»

Його сторінку в соціальній мережі прикрашає картина Репіна «Запорожці». І не дарма. Відомий художник вважається російським, хоча народився у Чугуєві – місті Харківської області неподалік від кордону з ворогом. Свого не віддаймо – в цьому переконаний не лише Олександр, а й кожний українець. Проте, на свою сторінку з початком бойових дій не заходить. Комунікує через групу у фейсбук. Там його короткі відео звернення до громади побачить більша кількість людей. Він менеджер військового часу, а це потребує постійно вирішувати складні питання життєзабезпечення громади. Бути разом з військовими, територіальною обороною, працівниками комунальних підприємств, волонтерами. Серед них – координаційний центр «Бункер». У Баштанці кажуть: у нашій громаді кожен воює на своєму фронті – на передовій, чи вдома. Неважливо, як ви підтримуєте Україну: в’яжете шкарпетки, печете пиріжки, патрулюєте вулиці, надсилаєте кошти, допомагаєте сусідам, виховуєте дітей, чи тримаєте в руках зброю.

Нещодавно «Бункер» допоміг організувати систему забезпечення сіл продуктами першої необхідності та ліками. Пішли перші поставки. В села громади передали ліки, борошно, крупу, засоби особистої гігієни, теплі ковдри, рушники. Люди, які не мали можливостей придбати продукти, отримали 163 продуктових набори.

«Наші земляки надають допомогу і військовим, котрі у лавах загонів територіальної оборони і охорони», – розповідає Василь Гонта. До війни редагував газету «Голос Баштанщини». Тепер встав на захист рідного міста. Особливі слова подяки адресує вірянам церкви «Жива вода», а також жителям навколишніх вулиць, які допомагають вірянам у приготуванні їжі власними силами і продуктами.

Український боєць сам по собі – страшенна сила, а коли ще нагодований, то будь-кого трощить. Як ілюстрація – знімок баштанця у формі територіальної оборони. Чоловік показує на провіант, і з усмішкою говорить: «За це сало положимо усіх». Але гумор зараз рідкий гість на землі Баштанщини. Війна триває, і кожного дня приносить сумні звістки. Вранці 13 березня ворог здійснив авіаудари.  Пошкоджені житлові будинки по вулиці Сазоненка. В одному з них знаходилися люди. Ціла родина зазнала жаху від “освободітельних действий руського мира”. Жінка та дочка не травмувалися, а ось батько опинився під завалами. 

Людям боляче дивитись на те, що зруйновано, але вони налаштовані рішуче. Ситуація зараз контрольована. У місті потрохи відновлюють пошкоджені комунікації, роздають гуманітарну допомогу. Місцеві кажуть, що їх не скорити. Щоб не трапилось, вперті: «Та ми з Баштанки! Всі разом, в єдності!». 

Ігор Данилов

Оригінал статті - на сайті Українського кризового медіа-центру: https://uacrisis.org/uk/my-nikoly-ne-buly-kripakamy

Область готова до чергової хвилі коронавірусу

Такий висновок зробили учасники панельного обговорення "2021 рік у контексті COVID-19: оцінки, тенденції, виклики", проведеного у Миколаєві Українським кризовим медіа-центром за підтримки посольства Норвегії.

Зустріч відбулась наступного дня після того, як Миколаївська область перейшла із червоної до жовтої зони епідеміологічної безпеки. Тому перше питання журналістів було адресовано головному державному санітарному лікарю Миколаївської області Володимиру Клочко: що зміниться після цього рішення?

«Не треба думати, що у жовтій зоні з нами нічого не трапиться. Ми повинні навчитися жити з ковідом-19. Так, як раніше навчилися жити із грипом та гострими респіраторними інфекціями», - зазначив він, підкресливши, що ситуацію буде стабілізовано тоді, коли не менш 70 % дорослого населення Миколаївщини буде повністю вакциновано. На сьогодні показник складе лише 32,5 %.

Журналістів цікавило, чи зафіксовані на території області ускладнення після вакцинації? Клочко наголосив на тому, що міністерство охорони здоров’я нічого не приховує, і навів статистику: «В Україні вмерло 209 людей на 14 мільйонів щеплених, що становить 0,016 %. Все інше, у тому числі 1,16 % випадків в області – це побічні реакції на щеплення та звичайні процеси при будь-якій вакцинації».

За словами начальника управління охорони здоров'я Миколаївської міської ради Ірини Шамрай, остання хвиля була найбільш агресивною. У цей період померла найбільша кількість пацієнтів. Були такі дні, що медичні заклади міста протягом доби вживали більше двох тон кисню. Тоді кисневої підтримки потребували 85 % хворих, які лікувались у стаціонарах.

Нова хвиля захворювань на коронавірус очікується о другій половині січня, однак, система охорони здоров’я як області, так і міста до цього готові.

«Ми готові і до омікрону, і до дельти, і що там нас ще чекатиме, - відмітила Шамрай. - Наші співробітники адаптовані, це вже не та ситуація, що була 1,5 роки тому, коли було дуже страшно. Сьогодні всі досвідчені, ситуація контрольована. Проводится робота з подальшого оснащення киснем ліжкового фонду».

Під час панельного обговорення особлива увага приділялась вакцинації населення. Миколаїв зараз у лідерах по Україні за темпами вакцинації: 48,9% мешканців отримали першу дозу, 45,4% другу дозу. 2188 дітей та 207 вагітних вже щеплено.

Останнє вкрай важливо. Наслідки перенесеного коронавірусу у вагітних, які будуть народжувати у лютому – березні, можуть бути дуже складними. Вже є перші дані про те, ковід-19 впливає на перебіг вагітності. На плід впливає не тільки коронавірус, а й призначення лікування матері. Тому щеплення вагітних треба проводити незалежно від терміну вагітності.

Не оминули і тему підроблених сертифікатів. Про один з випадків розповіла Ірина Шамрай: «До нас якось звернулись 10 осіб з вимогою ввести їх дані до електронної бази даних. Люди були обурені. Навіть звернулись на Гарячу лінію. Ми стали перевіряти. Ніде ці особи не зареєстровані і не задекларовані в жодного лікаря. Мало того, не проживають на території міста, але мають підроблені сертифікати. В результаті всі 10 справ були передані правоохоронним органам».

З тим, що головне питання сьогодні – це вакцинація населення, вважає і заступник начальника Управління охорони здоров’я Миколаївської ОДА Ігор Поляков. Для цього в області діють 19 центрів та 112 стаціонарних пунктів щеплення, працюють 22 мобільні бригади.

До речі, медичним працівникам, зайнятим у боротьбі з пандемією коронавірусу, буде підвищено рівень оплати праці, зазначив директор Південного міжрегіонального департаменту Національної служби здоров’я України Дмитро Самофалов.  

«На сьогодні програма медичних гарантій розрахована таким чином, щоб за договорами, укладеним з лікарнями, повністю закривати питання щодо оплати праці, необхідних лікарських закладів, діагностики та харчування пацієнтів, які перебувають в стаціонарі. А з наступного року будемо більш прицільно спрямовувати гроші на кожного пацієнта», - пояснив він.

Николаевская область теряет воду – экологи бьют тревогу

В значительной части Украины наблюдается катастрофически низкая обеспеченность территорий местным стоком. В Николаевской области этот показатель составляет 0,45%. У соседей в Одесской и Херсонской областях он еще ниже – 0,14 % и 0,22 % соответственно. Об этом во время панельного обсуждения "Экология водных ресурсов Николаевщины: состояние, угрозы, пути решения проблем" в Николаеве заявил начальник отдела техногенно-экологической безопасности Регионального офиса водных ресурсов Николаевской области Руслан Туз.

По его мнению, учитывая значительное влияние изменений климата, должны быть обязательно разработаны соответствующие планы адаптации к ним, ведь отсутствие осадков и весеннего половодья приводят к снижению водности реки Южный Буг.

В развитии темы доцент кафедры экологии Медицинского института Черноморского национального университета имени Петра Могилы Лариса Патрушева более подробно описала то, что происходит с реками в регионе.

Она отметила, что подземный сток уменьшается, но увеличивается поверхностный. Особенно это ощутимо во время ливней. В течение получаса выпадает месячная норма осадков. Они мгновенно попадают в реки, смывая с собой почву и минеральные удобрения. Это способствует заиливанию и дальнейшему зарастанию рек.

В этой связи эксперт обратила внимание на необходимость рачительнее относиться к добыче подземных вод, ведь их запасы относятся к национальному стратегическому ресурсу.

Доцент кафедры экологии и природоохранных технологий Национального университета кораблестроения Инна Тимченко рассказала о влиянии Александровского водохранилища на состояние низовья реки Южный Буг.

Она привела данные исследования, согласно которым акватория водохранилища в летний период характеризуется интенсивным "цветением" воды - чрезмерным развитием цианобактерий ("сине-зеленых водорослей") и зеленых водорослей. Последнее обусловлено эвтрофикацией и уменьшением содержания растворенного кислорода вследствие замедления течения и попадания в реку чрезмерно минерализованной воды из Ташлыкского водохранилища – верхнего водоема Ташлыкской ГАЭС.

Среди рекомендаций, реализация которых будет способствовать повышению водности Южного Буга, Тимченко назвала получение доступа к информации о стоке в режиме он-лайн, проведение независимых гидроэкологических исследований, усиление контроля за прибрежными защитными полосами малых рек, увеличение штрафов за разорение земель в пределах полос, демонтаж старых плотин и очистку русел в районе демонтированных плотин.

Еще одним вопросом, рассмотренным на панельном обсуждении, была ситуация вокруг курортной зоны Коблево, где Черное море продолжает забирать прибрежную полосу. Если этот процесс не остановить, через 5-10 лет эта зона отдыха может вообще исчезнуть. За комментарием журналисты обратились к известному экологу, директору регионального ландшафтного парка «Тилигульский» Олегу Деркачу.

Он сообщил, что на последнем заседании профильной комиссии Николаевского областного совета вопрос организации в этом районе берегоукрепления рассматривался. Для первого шага – заказа проекта работа - много денег не нужно, однако, сами проектные работы видятся дорогостоящими. По разным оценкам, для этого нужно не менее 500 миллионов гривен. Таких средств у Николаевской области нет, не говоря уже о Коблевской территориальной громаде, на территории которой находится курортная зона. Нужно обращаться к правительству – другого способа сохранить 4,5 километра пляжей не существует, считает эколог.

Панельное обсуждение "Экология водных ресурсов Николаевщины: состояние, угрозы, пути решения проблем" было организовано Украинским кризисным медиа-центром при поддержке Посольства Норвегии в Украине.

Страна одноклассников: в поисках знаний

Костивере – небольшая деревушка в получасе езды от Таллинна. Известна тем, что в ее окрестностях находятся самые большие в Эстонии карстовые образования. Но мы едем не за этим. Автобус с украинскими журналистами направляется в обычную сельскую школу.

Параллельно автомобильной дороге вьется дорога поменьше. Ее построили для велосипедистов. Для них же оборудованы скамейки для отдыха.

Такое внимание к велосипедистам неслучайно. Большинство из них дети. Каждое утро они садятся на своих железных друзей, и отправляются в школу. Исключение – отдаленные деревни. Оттуда учеников забирает автобус.

Учителя и технический персонал предпочитают приезжать на работу на личных автомобилях. Из-за этого задний двор школы напоминает автомобильную стоянку у торгового центра. Эстонские преподаватели могут позволить себе не только автомобиль, и новое жилье по ипотеке – у некоторых из них заработная плата достигает 2 тысяч евро.

Всего в школе Костивере, включая учителей, работают 40 сотрудников. Учеников – 160. Это дети в возрасте от 7 до 16 лет. Закончив учебу, никто из них не попадет сразу в университет. Следующую ступень образования ребенок выбирает сам. Для получения академических знаний отправится в гимназию, для профессиональных – в соответствующее учебное заведение.

Здесь действуют несколько правил, которые украинским школьникам, и, в особенности их родителям, покажутся диковинными. Например, нельзя пользоваться во время урока мобильным телефоном. Увидит учитель – сделает замечание. Увидит еще раз – вызовет родителей в школу.

А вот ноутбук получить домой, если таковой не имеется, может каждый ученик. Его в пользование вправе выделить школа. Естественно, для учебных целей.

В Костивере учителю на день рождения или профессиональный праздник не принято подносить дорогие подарки. Максимум – букет цветов. А еще каждый день устраивается дополнительная перемена. Полчаса выделяются на то, чтобы дети выходили во двор и больше двигались. Здесь считают, что это, как и велосипед, помогает бороться с ожирением.

Школьные коридоры окрашены в разные цвета. Среди них преобладает розовый и светло-зеленый. Вдоль стен одного из коридоров указаны фамилии учеников, принимавших участие на олимпиадах в составе национальной сборной страны. Вот уж поистине стране одноклассников.

Мы, естественно, спрашиваем, кем все это счастье оплачивается? Директор школы Ольга Сайковская говорит, что половину расходов на содержание школы несет государство. За счет этих средств финансируется заработная плата персонала и школьные обеды. Остальное на совести местного самоуправления. Недавно в школу зачислили двух девочек из Украины. Для их адаптации выделили учителя и ментора, что потребовало дополнительных расходов со стороны волости.

Есть и третий источник финансирования – всевозможные европейские гранты. Получить их несложно. Достаточно убедить доноров в том, что представленный вами проект того стоит.

В деревенской школе очень много уроков проводится вне класса. По соседству в лесу детей учат природоведению. Знакомят с птицами и животными, показывают, как правильно измерить дерево. Но директор ведет нас дальше - в старинное здание, расположенное в двух сотнях метров от здания школы.

Мыза – так в Эстонии называют бывшие помещичьи усадьбы. С объявлением независимости страны многие из них обрели новую жизнь. В Костивере это здание превратили в сельский культурный хаб. Сказать по привычке «клуб» язык не поворачивается. Здесь учат прекрасному – музыке, танцам, народным ремеслам. И приобщаются к ним, в первую очередь, школьники.

Чем вызвано в Эстонии – стране с населением всего в 1,4 миллиона человек – такое отношение к образованию, к книгам, газетам? Спрашиваю об этом Тийта Мацулевича, первого посла Эстонской республики в Украине.

По его мнению, во всем "виноваты" немцы. Еще в 13-м веке после захвата крестоносцами эта территория стала частью общеевропейской культуры. Основу эстонской словесности и крестьянской школы заложило движение Реформации. Уже в 1897 году средняя грамотность по Эстляндской губернии среди протестантов составляла 83 % (среди всех жителей Эстляндии — 79,9 %).

Сами эстонцы говорят, что настоящим проводником западной культуры и колыбелью национального пробуждения стал университет в Дерпте. Это старое название Тарту – второго по величине города страны. Чтобы взглянуть на этот храм просвещения, едем на юго-восток страны.

Основанное еще в 1632 году шведским королем Густавом вторым Адольфом, это учебное заведение придает Тарту статус балтийского Оксфорда. Это город студенчества и науки. Достаточно сказать, что годовой бюджет университета составляет почти 200 миллионов евро. Это столько же, сколько зарабатывает и тратит муниципалитет Тарту.

В QS World University Rankings – одном из трех ведущих глобальных рейтингов университетов – Тартуский университет по английскому языку и литературе, лингвистике, философии, биологии, аграрным и политическим наукам входит во вторую сотню. Для сравнения, лучшим вузом Украины на сегодняшний день QS World University Rankings называет Харьковский национальный университет имени Каразина, входящий только в пятую сотню лучших университетов мира. Киевский национальный университет имени Шевченко – вообще в шестой.

Традиции просвещения, качество системы образования, тяга людей к народной культуре, искусству, литературе – это то, без чего невозможно построить успешное общество. И в Украине мы в этом убеждаемся. Нам нужны свои Костивере и Тарту. И, возможно, "свои" немцы.

Выражаю искреннюю признательность Украинскому кризисному медиацентру, а также Эстонскому центру международного развития за приглашение посетить Эстонию в рамках проекта «Формирование демократической стойкости посредством усиления местных и региональных СМИ»